Читаючи книжку Гришковця, дуже легко відчути себе автором, людиною, з якою сталося майже те ж саме, що і з його героями. Гришковець розповідає про людей, які зіграли важливу роль у його житті. Якісь історії, якісь події - нічого екзотичного.
Враження і переживання, які набагато важливіші за події. І увага звертається вже не до героїв, а до свого власного життя. До себе.
«Я відчуваю цю книжку не як збірку окремих оповідань, а як цілісну, хоч і коротку, повість. Зовсім нещодавно я зрозумів просту річ... Коли я читаю про чиєсь дитинство або про чиюсь юність... Або коли згадую чи пишу про свої дитинство та юність, я завжди відчуваю тривогу і смуток безповоротного. У дитинстві та юності немає цієї тривоги. Юність для юної людини нескінченна, і оцінити її неможливо. А якщо я згадую юність, значить, я вже зрозумів себе дорослим і оцінив те, що закінчилося. І отже, те, що я згадую, - це не мемуари. Це те, що в мені залишилося незмінним... Імена, події, факти і географічні назви реальні. Все інше - література...» (Євген Гришковець).