Уже за життя Альбера Камю називали «Совістю Заходу», Нобелівську премію йому вручили за «важливу літературну роботу, яка з ясною серйозністю висвітлює проблеми людської совісті в наш час». Про неприйняття Камю жорстокості та насильства свідчить як його життя, так і його роботи.

В есе «Роздуми про гільйотину», що вийшов, коли у Франції ще застосовували смертну кару, він говорить про її неефективність, розглядає її як пережиток минулого.

У «шведських промовах», виголошених на врученні Нобелівської премії та в універститеті Упсали, Камю міркує про роль письменника у світі, мету мистецтва і покликання митця служити суспільству, не піддаючись брехні та грубій силі.

«Листи до німецького друга», написані під час Другої світової війни, коли Камю працював редактором підпільної газети, сам автор назвав “документальною розповіддю про боротьбу проти насильства”.